З початку війни я п'ять разів змінював сім'ї і переїхав до чотирьох різних країн.
Усе своє життя я завжди жила з мамою. Однак з початком війни ми пережили кілька важких днів без світла, води та зв'язку. Через обстріли ми врешті-решт знайшли притулок у Полтаві, де провели цілий день в очікуванні поїзда. Через два дні нам нарешті вдалося відвідати родичів в Італії. Хоча я завжди знав, що у мене там є дядько, я ніколи не уявляв, що зустрінуся з ним особисто. Так я потрапив до своєї першої іноземної родини. Нас тепло прийняли, але через кілька тижнів дядько запропонував нам з мамою переїхати до маминого вітчима через те, що в його однокімнатній квартирі було мало місця. Так ми переїхали жити до сім'ї маминого вітчима, яка проживала в трикімнатній квартирі. Спочатку все було добре, але незабаром настала монотонність. Кожен день проходив за однаковою схемою: сніданок, прибирання, обід і т.д., спілкуватися було ні з ким, оскільки я не міг вступити до школи через відсутність документів. Це було страшенно нудно і складно як для мене, так і для моєї мами, оскільки оформлення документів в Італії займало багато часу, що унеможливлювало роботу без них або без знання мови. Через три місяці вітчим тонко натякнув, що нам треба їхати, і порадив їхати до Польщі, що ми і зробили. Однак у Польщі ми зіткнулися з нестачею житла і врешті-решт оселилися з родиною маминої подруги в готельному номері, перетвореному на центр для біженців. Жити в одній кімнаті з п'ятьма ліжками було дуже важко, і наприкінці жовтня ми повернулися в Україну.
Після семи місяців відсутності вдома я нарешті відчула, що повернулася туди, де мені належало бути. Однак замість того, щоб повернутися до своєї квартири, ми вирішили жити з моїм вітчимом, оскільки поруч було бомбосховище. Таким чином, я опинився у своїй четвертій сім'ї і познайомився зі зведеною сестрою, з якою завжди знаходив про що поговорити, незважаючи на наші різні інтереси. Ми з нею стали сусідками по кімнаті і розділили багато моментів разом. Я також познайомився з батьками вітчима, зокрема з доброю бабусею та суворим, але лагідним дідусем. Зрештою, ми з мамою вирішили, що буде краще, якщо я деякий час поживу з татом. Тож я переїхав до Лондона, де мій тато жив уже понад десять років. Знайомство з моєю новою сім'єю виявилося не таким легким, як я очікував, і спочатку я дуже сумував за домом. Мій тато жив зі своєю мачухою, яка мала сина від іншого шлюбу, і нещодавно у них народилася дівчинка. З часом ми подружилися, але найважливішою людиною в цій сім'ї для мене була моя молодша сестра. Вона нагадувала мені про дитинство і рідний дім.
Ми з матір'ю часто зауважували, що в еміграції людина швидко розпізнає, хто є справжнім другом, а хто залишається чужим. Це усвідомлення того, що близькі родичі іноді можуть відчувати себе чужими, тоді як далекі знайомі можуть несподівано стати рідними. Моя молодша сестра стала для мене неймовірно важливою людиною, хоча я не могла цього передбачити, коли вперше приїхала до Лондона. Я прагну бути для неї найкращою сестрою у світі.
