Іноді, коли я спостерігаю за скупченням людей у натовпі, я відчуваю раптову хвилю самотності, яка накриває мене. Напевно, це тому, що я вірю, що кожна людина в цьому натовпі керується своїм унікальним призначенням і прагне досягти своєї мети. На противагу цьому, я відчуваю невпевненість у своєму власному шляху і в тому, що чекає на мене в майбутньому.

Часто, коли потяг виїжджає з тунелю і я бачу краєвиди, мене накриває потік спогадів. Я згадую обличчя моїх друзів, і як добре було з ними. Я згадую рідне місто, згадую вулиці, на яких я виріс. Але в ці моменти я також приходжу до усвідомлення того, що повернути минуле неможливо, і треба жити далі, навіть якщо це важко.

На початку, коли людина приїжджає в іншу країну, це нормально - почуватися сумно і самотньо. Головне - не опускати руки, шукати свою мету і йти до неї, як метелик, що хоче вирватися з банки з минулим.